Жила-була дівчинка Злата. Жила вона в звичайнісінькому місті, і були у неї звичайні мама і тато. У Злати було багато гарних іграшок, але особливо їй подобався маленький плюшевий ведмедик, якому вона заміняла маму і співала йому пісеньки, заколисуючи його. Лягаючи спати, мама Злати розповідала їй на ніч казки і йшла, поцілувавши її і побажавши їй на добраніч.
Як тільки гасло світло, Злата накривалася ковдрою з головою, сильно заплющувалась і намагалася заснути, притискаючи до себе ведмедика. Під ковдрою було душно і спекотно, але визирнути з-під неї Злата боялася. Їй здавалося, що навколо неї танцюють страшні, зловісні тіні, які довгими ручищами зловлять її і мучитимуть.
Якщо заснути не вдавалося, то дівчинка починала кричати та плакати, кликаючи маму. Приходила мама, включала світло, притискала Злату до себе, заколисувала її, і дівчинка засинала, спокійна і впевнена, що мама поряд з нею завжди зможе захистити її. Але одного разу сталося так, що мама з татом мали піти в гості. Перш ніж піти, мама розповіла дівчинці казку, переконалася, що дівчинка спить, і, спокійна, погасила світло в кімнаті.
Несподівано вночі Злата прокинулася, побачила, що довкола неї темрява. Серце її сильно забилося, і сльози самі покотилися з очей; вона спробувала покликати маму, але зрозуміла, що її нема вдома. Їй стало ще страшніше!
Злата подумала про те, що можна ввімкнути світло, але треба було встати і зробити кілька кроків, ні… від самої цієї думки мурашки бігли по шкірі… Дівчинка заплакала ще сильніше, стиснулася в маленьку грудочку, натягла на себе ковдру. Але тут вона раптом відчула, що плаче не одна, що ще хтось схлипує поруч з нею.
Злата принишкла, вилізла з-під ковдри. Це був плюшевий ведмедик, з очей якого, мов росинки, капали сльози.
– Ти теж плачеш, ти теж боїшся темряви та цих страшних, які довкола нас…? Нічого, я допоможу тобі, я не дам їм тебе образити. Я буду поруч з тобою. Зараз я розповім тобі казку, а ти витри сльози, закрий очі і постарайся заснути.
Злата поклала ведмедика, зовсім як це робила мама, накрила його ковдрою і почала тихо співати колискову. Потім розповіла одну з казок, які зазвичай розповідала мама.
У цей час мама та тато повернулися. Тато почув шепіт у кімнаті дочки, він прочинив двері і побачив доньку, яка сиділа на ліжку і щось говорила.
– Злата, ти чому не спиш? Я ввімкну світло, якщо тобі страшно.
– Ні, тату, тихіше! Ти розбудиш ведмедика – це йому було страшно. Він сильно плакав, і я розповіла йому казку. А тепер спить і нічого не боїться. І мені вже давно час спати, добраніч…