В одному селищі жили чоловік та жінка. Був у них сад із фруктовими деревами та город. А ще тримали вони цапа та барана. І були ці цап та баран просто нерозлучними друзями – куди піде цап, туди і баран. Цап на город за капустою – і баран за ним, цап у садок за яблуками – і баран слідом ув’яжеться.
– Ох, дружино, – каже чоловік. – Давай проженемо цього барана та цапа, бо через них у нас ні саду, ні городу не буде. Вони все витопчуть.
Жінці шкода тварин стала, але в словах чоловіка був сенс, тож погодилася вона з ним.
– Ану збирайтеся, козел і баран, і йдіть, куди очі дивляться, тільки подалі від нашого двору, – промовили господарі.
Почули їх цап і баран, прикро їм стало, але що вдієш? Прихопивши з собою великий мішок, вирушили вони в дорогу. Ідуть і йдуть, як раптом посеред поля лежить вовча голова. Баран був сильний, але боягузливий, а цап – сміливий, але слабкий.
– Бери, баране, голову, бо ти сильний.
– Ой, краще ти, цап, бери, бо ти сміливий.
Взяли удвох, закинули голову в мішок і далі пішли. Ідуть вони далі і бачать: у далині вогонь горить.
– Ходімо й ми туди, там заночуємо, щоб нас вовк не з’їв.
Підійшли вони до багаття, і аж ахнули від несподіванки: біля вогню сидять два вовка і кашу варять.
– О, який успіх, каша вже вариться, а тут ще й м’ясо саме прийшло!
Злякалися цап та баран, але зрозуміли, що тікати від вовків безглуздо. Тоді цап і придумав:
– А подай мені, баране, вовчу голову.
Баран дістав із мішка голову і йому приніс.
– Та не цю, принесу ту, що більше!
Баран знову несе ту саму голову.
– Малувата буде. Принеси найбільшу!
Тут уже вовки не на жарт злякалися. Бачили вони за своє життя багато, але щоб цап і баран прийшли з мішком повним вовчих голів, навіть і припустити не могли. Почали вони думати-гадати, як їм від непроханих гостей ноги забрати. А то в такій компанії можна швидко втратити і свою голову.
Ось один вовк і каже:
– Славна компанія зібралася, і каша кипить. Та дуже густа каша вийшла. Потрібно води долити, інакше пригорить. Піду за водою.
Пішов перший вовк, а другий сидить і думає: «Як і мені від такої чудової компанії ноги забрати». Думав-думав, та нічого на думку не спадає. Сидить, від страху тремтить. Цап глянув на нього і каже:
– Щось довго твій товариш не повертається. Може, трапилося з ним що. Піди його пошукай і про воду не забудь, бо скоро каша пригорить.
Вовк радісно закивав і спритно так убік лісу побіг. Наздогнав він свого товариша. Сіли вони під дерево, віддихалися, і так образливо їм стало, що якісь цап і баран на них такого страху нагнали.
– І чого ми їх так злякалися? – промовив перший вовк.
– І не кажи, – підхопив другий.
– Ми ж набагато їх сильніші та хитріші! – не вгамовувався перший.
– Справу кажеш! – закивав другий. – Потрібно повернутись і прогнати їх!
А поки вовки лісом бігали і розмови вели, каша приготувалася. Повечеряли цап і баран, почало їх у сон морити. Вирішили вони на дуб залізти та заночувати. Подумали, що так безпечніше буде. Цап сміливий був, тому на самий верх заліз, а баран висоти боявся, тому піднявся не дуже високо. І тільки вони почали спати, як почули вовчі голоси. Прийшли двоє сірих приятелів до дубу, зрозуміли, що цап і баран на нього піднялися і почали міркувати, як би їх звідти дістати.
Один вовк іншому каже: «Це твоя ідея була непроханих гостей провчити, ось тепер лягай під дерево і думай, як нам це зробити».
Нема чого робити, ліг вовк під дерево на спину і почав обмірковувати, що їм далі робити. А баран на гілці сидить, від страху тремтить. Несподівано гілка обломилася, і полетів він на вовка. Потрібно зауважити, що баранчик наш міцненький був, важив майже 100 кг. Коли він на вовка приземлився той, як завив від страху і болю. А козел не розгубився, кричить з висоти: «А ну-но неси мені цього мислителя. Я зараз з ним розберуся!
Злякалися вовки, схопились і кинулися, куди очі дивляться, аж пилюка на дорозі піднялася. Більше бажання розібратися з цапом та бараном у них не виникало.