Гусята ляскали крилами і весело реготали: га-га-га! Каченяті Уті відразу ж захотілося з ними потоваришувати.
– Можна мені з вами? – спитав він.
Гусята подивилися на нього зверхньо:
– Малий ще! Напевно злякаєшся грати в наші ігри!
– А ось і ні! – замотав головою Утя.
– Ну добре! – сказали гусенята. – Тоді давайте зробимо щось смішне! Наприклад, сховаємо чобітки жабеняти! Малюк вийде, а чобіток-то його немає! Стане їх шукати всюди! Босоніж! Ось потіха!
І гусята сховали чобітки.
«Але жабеня засмутиться, коли не знайде чобіток, – подумав Утя. – Хіба ж це весело?».
Коли гусята відійшли, він дістав чобітки і поставив їх на місце. Жабеня вийшло з води, взулося і поскакало по доріжці.
– Всі веселощі зіпсував! – засмутилися гусята. – Злякався, що жаба розсердиться через свого синочка? Боягуз!
– Я не боягуз! – заперечив Утя не дуже впевнено.
– А раз не боягуз, тоді підемо з нами лебедів дражнити! – сказали гусенята. – Чи знову злякаєшся?
– Ні! – Утя гордо випнув груди.
Лебеді будували замок із піску.
– Давайте його зламаємо! – запропонували гусята.
Замок був дуже гарний, високий, з візерунковими баштами та черепашками на стінах. Лебеді будували його, певно, весь ранок.
– Не можна! – закричав Утя. – Вони ж так старалися!
Лебеді почули це і вишикувалися в ряд, захищаючи замок.
– Ну ось знову! – розсердилися гусята. – З тобою не повеселишся. Ходімо хоч викупаємось!
– Але ж нам не можна купатися без дорослих! – заперечив Утя.
– Та ну тебе, – фиркнули гусята і стрибнули у воду.
– Поверніться, поверніться, це небезпечно! – кричав їм з берега Утя.
На шум прибігла гуска і негайно повернула гусенят назад.
– Боягуз! – шипіли скривджені гусенята. – Ніколи більше не гратимемо з тобою!
– Чому ти плачеш, синку? – запитала мама, коли Утя повернувся додому.
– Тому що я боягуз, а хоробрі гусята не хочуть зі мною грати! – схлипнув Утя і розповів, як все було.
– Хіба ображати маленьких, псувати чужу роботу та робити небезпечні речі – це хоробрість? – похитала головою мама качка. – Ти правильно вчинив, синку. Іноді для того, щоб зробити правильно, якраз і потрібна найбільша хоробрість. Я дуже тобою пишаюся, мій хоробрий Утя!