Казки про пори року

Казка про Новий рік та ялинку

Сестри Галя та Люда з нетерпінням чекали настання Нового року. Вони давно зійшлися на думці, що це найкраще свято.

До 31 грудня залишалося всього десять днів, і дівчатка стали чіплятися до тата з питанням, коли він принесе ялинку.

– Ялинку? – перепитав тато. – А навіщо? Адже ви вже виросли: тобі, Людочко, нещодавно виповнилося 8 років, а тобі, Галочко, скоро буде десять, тож ялинку можна більше не ставити.

Тато, звісно, пожартував. Але він говорив так серйозно, що дівчата повірили. І дуже стривожилися. Хіба Новий рік зустрічають без ялинки?

– А давай завтра самі сходимо до лісу! – запропонувала Люда.

– Давай!

І ось настало завтра. Після уроків дівчатка зайшли додому за сокирою і одразу побігли до лісу. Треба сказати, що жили вони у невеликому селищі, з усіх боків оточеному лісом, тож йти було недалеко. Правда, пробиратися доводилося по глибокому снігу, і сестрички страшенно втомилися, підшукуючи ялинку.

– Галочка, подивися, ця дістане до стелі? – раз у раз питала Люда.

– А ти встань поруч із нею, я вас порівняю.

І Люда слухняно пробиралася до чергового деревця. Нарешті, їм трапилося саме те, що потрібно. Можна було повертатись додому.

Тільки тепер дівчатка помітили, що вже сутеніє.

– Як рано взимку темніє! – здивувалася Люда.

– Нічого, ми зараз швидко-швидко підемо назад своїми слідами. Так і йти буде легше, і не заблукаємо! – заспокоїла її Галя.

Але коли сестрички спробували підняти ялинку, виявилося, що вона надто важка для них. Дівчата замислилися: як бути?

– Волочитимемо по снігу, – не розгубилася Люда.

– Точно! – погодилася з нею сестра.

Так вони й зробили.

Вдома дівчинки побачили, що ялинка в них якась дивна: пухнаста з одного боку і трохи облізла з іншого.

– Поставимо її в кутку, – втішали себе «лісоруби», – і облізлість ніхто не помітить.

Але встановити ялинку виявилося не так просто: вона ніяк не хотіла влазити в призначену для неї трилітрову банку. Довелося спилювати нижні гілки.

– Зате тепер ми можемо прибити ці гілочки вище, туди, де найсильніші лисинки, – зраділи сестрички.

Сказано зроблено. Маленькими цвяхами всі спиляні гілки прибили до ствола. Звісно, вийшло не дуже рівно. Але головна проблема виявилася в іншому: дерево категорично відмовлялося триматися прямо.

Згодом прийшли з роботи батьки.

– Біжить сюди! Подивіться, яку чудову ялинку ми принесли! – покликала доньок матуся.

Але ніхто чомусь не озвався. Мама й тато заглянули в кімнату й ахнули: там, міцно прив’язана мотузками до батареї, вже стояла ялинка – висока, лише трохи кособока. Підлога була посипана зеленими голками і блискучими цвяхами, а скуйовджені доньки, видершись на стільці, намагалися дістати з антресолей коробки з ялинковими прикрасами.

Того ж дня тато виселив багатостраждальну ялинку у двір. І весь вечір дівчинки робили для неї іграшки: вирізали та клеїли з кольорового паперу ланцюги та сніжинки, майстрували клоунів та зайчиків.

Коли все було готове, тато сказав:

– А тепер нам треба серйозно поговорити. Давайте разом подумаємо, що було зроблено неправильно, щоб ніколи не повторювати своїх власних помилок.

Я думаю, що ми вибрали надто велику ялинку, – здогадалася Люда.

– Ні, ми забули захопити в ліс санки, – поправила її Галя.

– Точно! – підтвердила Люда. – Забули. І ліхтарик теж забули. Наступного разу обов’язково візьмемо із собою!

– Стоп, стоп, стоп, – зупинив їхній тато. – Якого це наступного разу? Маленьким дівчаткам, та й хлопчикам теж взагалі не можна ходити в ліс одним. Запам’ятайте це раз і назавжди! І дайте мені слово, що наступного разу настане тільки тоді, коли ви виростете.

– Добре, тату, даємо слово! Тільки як ми дізнаємось, що вже виросли?

– Я вам про це повідомлю, – ховаючи усмішку, сказав тато. – А поки що продовжимо. Не лише маленьким дівчаткам та хлопчикам, а й дорослим людям самим рубати ялинки у лісі теж не можна.

– Як не можна? Чому?

– Тому що це заборонено законом.

– Отже, ми порушили закон? Як злочинці? Нас тепер що, змусять платити штраф чи навіть заарештують? – обидві сестри мало не плакали.

– Не змусять і не заарештують, – заспокоїв їхній тато. – Вам пощастило: ви випадково забрели саме на ту ділянку, яка призначена до вирубки.

– Ура!

У дівчаток висохли сльози.

– Але я хочу сказати і про свою помилку. – тим часом продовжував тато. – Вся ця історія сталася тому, що я якось на диво невдало пожартував. Так ось: обіцяю, що намагатимуся виправитися. Надалі ставитимуся до жартів набагато серйозніше.

– А ми обіцяємо, що розвиватимемо у собі почуття гумору. Це ж так називається, правда? А про всяк випадок у тебе щоразу запитуватимемо, жартуєш ти чи ні.

– От і добре, – підсумувала мама. – Сподіваюся, тепер у нас у сім’ї настане повне порозуміння. Тільки давайте вже, нарешті, вбирати ялинку… Чур, верхівку вдягаю я!