Осіння казка про берізку, яка роздарувала своє листя, познайомить дітей з такою чудовою порою року, як осінь.
Позолотила осінь Берізку. Заблищала вона, засяяла. Хто не пройде повз, кожен милується Берізкою. Не дерево, а справжня золота красуня!
– От би мені таку ковдру теплу, як сонечко, сказав Муравлик, дивлячись на жовте листя, що вкрило землю.
– Ось, візьми, – відповіла Берізка і скинула йому один листочок. Зрадів Муравлик, схопив листочок і поніс його в мурашник.
– До мого б капелюха отаку золоту пір’їнку, – обізвався гриб Підберезник.
– Ось тобі золота пір’їнка, – скинула Берізка ще один листочок.
Приліпив його Підберезник до свого капелюха, стоїть, не дихає з радощів.
– І мені б листячка трохи, – попрохав їжак. Гойднула гілками Берізка, аж кілька листочків на землю струсила. Покачався на них їжак, начепив на колючки і золотою кулькою додому покотився.
А тут ялинка-чепуруха зітхає.
– От якби по моїй зеленій сукні розкидати твоє золоте листя. Не було б на світі дерева, кращого за мене.
– Візьми, сусідко, візьми, мені ж не жаль, – сказала Берізка і все своє листя на ялинку струсила.
Глянула: а сама ні з чим лишилася, усе до останнього листочка роздарувала.
Засумувала тоді Берізка: «Де моя золота краса?»
Тут вітер прилетів:
– Не журися, Берізко, прийде Весна, подарує тобі нове вбрання. Станеш ти ще гарніше, ніж раніше.
Гілки Берези погойдувалися на вітру. Вона слухала ласкаві слова Вітру і поступово засинала. Так на цілу зиму і заснула.
З того часу так і повелося: щойно роздарує Берізка своє золоте листя, так і засне на всю зиму, щоб скоріше Весни дочекатися.
За Галиною Демченко
