Казка про троянду – історія про колючу троянду, яка думала, що всі навкруги хочуть їй нашкодити, але потім зрозуміла, що це не так.
Якось у сутінках, коли день зустрічається з ніччю і стають можливими всякі дива, у глухому кутку саду залунали тихі голоси. Якщо прислухатись, можна було зрозуміти, що розмовляли дві троянди. Точніше, одна з них розповідала іншій свою історію.
– Я народилася у покинутому парку, – розповідала вона. – Садівник тицьнув мене в землю, і здавалося, забув про мене. З дитинства мені самій треба було себе захищати. А скільки ворогів оточувало мене. Злісні бур’яни тягли воду з-під моїх корінців, висушували мої стебла. Гусениці батальйонами заповзали на моє листя. Метелики, прикидаючись красунями, поїдали мої квіти. Мені було не тільки важко, а й самотньо. Не відчувати нічиєї турботи, не бачити лагідного погляду у свій бік – це дуже тяжко.
Але я впоралася, виросла, піднялася над бур’янами. Вони вже не так стали мені докучати. Навчилася колоти непроханих гостей – гусениць. Тут садівник згадав про мене. Але даремно я на нього так чекала, бо прийшов він не з добром. Він почав виламувати мої гілочки з квітами на букети. І знову врятували мене лише колючки.
– Ну її, всі руки поколов, – якось почула я, – краще рватиму інші троянди з шипами пом’якше.
– Нарешті, – подумала я. – Самотність краща від суспільства людей, від яких тільки біль та образи.
Садівник остаточно мене переконав, що колючки завжди треба тримати гостро ув’язненими. Вони потрібні, щоб уміти помститися кривдникам, захиститися від небезпек, які чекають на кожному кроці.
Але одного разу до нашого саду прилетів незвичайна пташка на довгих ногах із чубчиком на голові. Вона любила вечорами блукати травою і викльовувати з неї комашок. Я милувалася нею здалеку, дуже вже граційно пересувалась вона і так весело помахувала чубком. Я й припустити не могла, що вона підійде до мене. Бур’яни цього літа так піднялися, що мене майже не було видно. Але одного разу я почула:
– Привіт як справи? Я тобі допоможу.
Я не встигла відповісти, як пташка спробувала схопити гусеницю з мого стебла. Я не встигла попередити, що це робити не треба, що буде боляче. Я з жахом спостерігала за тим, як пташка укололася.
– Зараз вона розсердиться, накричить на мене і полетить, – думала я.
Але птиця тільки трохи відсторонилася і завмерла. За хвилину вона заговорила:
– Бідолаха, – сказала вона мені. – Ти думаєш, що все проти тебе? Ти звикла захищатись. Я спробую довести тобі, що світ чудовий. Давай я тобі заспіваю пісню на ніч.
Пташка почала прилітати до мене щовечора. Ми розмовляли з нею про вітер і зірки, про величезне озеро, яке, виявляється, зовсім поряд з нашим садом. Мені так хотілося подивитися на нього, але троянди не вміють рухатися.
– Я допоможу тобі, – сказала вона. Я їй не повірила. Але одного ранку побачила садівника з довгою косою. Я звично злякалася його. А він викосив усю траву аж до паркану. І моя мрія збулася. Я побачила білі баранчики хвиль, здавалося, безкрайнього озера.
Я досі не розумію, як птиця домовилася із садівником. Вона більше не прилітала вечорами. Але я знаю: вона пам’ятає про мене, бо я знайшла на своїх гілках її пір’їнку. Вона неодмінно прилетить. І я здивую її. Я зробила свої голки пом’якше. Я дозволяю садівнику рвати мої квіти. Адже в мене виростуть нові. Нехай моя краса приносить радість іншим. У цьому моє призначення.
Роза замовкла. А може, вона ще щось говорила. Але задув сильний вітер, зашелестіло листя на деревах. А над озером лунали гучні крики чайок.
