Ця осіння казка про вітер, який розповів хлопчику Андрію багато цікавого, а він в свою чергу поділився цією розповіддю зі своїм батьком.
Осінній вечір тихо підійшов до вікна і в усіх кімнатах засвітив світло. На вулицях теж спалахнули ліхтарі. Пожовкле листя на деревах від того світла ще дужче заяскріло.
Андрійко підійшов до вікна і став до чогось прислухатися.
– Сину, що там за вікном?
– Тс-с-с-с! Не заважай, – таємниче прошепотів хлопчик.
– «Не заважай!» А хіба ти щось робиш?
– А ти нікому не скажеш?
– Нікому.
– Я тут, – зам’явся Андрійко, – я слухаю, про що говорить вітер.
– А де ж він? – і собі таємниче спитав батько, встаючи з-за столу.
– Он там, за вікном. Це він до нас прилетів. Батько підійшов до Андрійка і побачив, що біля вікна гойдаються віти клена.
– Я його слухаю, тату.– Андрійко тулиться вухом до холодного скла. Батько й собі нахиляється до шибки. – Чуєш, тату?
– Гм-м… нічого не чую!
– Ти просто налякав його, і він тепер притих А ми почекаємо. Може, він знову заговорить.
Вони тихо стояли біля вікна. Через якусь мить знову зашумів клен жовтим листям.
– Тепер чую. Вітер, здається, й справді про щось розповідає, тільки от не можу зрозуміти, про що.
– От бачиш! Я ж казав! – радісно заплескав в долоні Андрійко. – Ходімо сюди, я тобі про все розповім, і він потяг батька за руку на диван.
– Розумієш, тату, щойно настає осінь і починає листя жовтіти, усі птахи відлітають у теплі краї. Ті краї лежать за горами й лісами, за ріками й морями. Там ніколи не буває зими. Отуди кожної осені відлітають дикі гуси й лебеді, ластівки і лелеки і ще багато-багато всяких птахів. Тяжко їм покидати рідні місця, довго вони кружляють над своїми гніздами. Потім злітають високо в небо, повільно махають крильми, і від того здіймається вітер. Він літає над деревами попід дахами, заглядає у пташині гнізда. Дивиться, чи не залишилась якась пташечка, чи не забула вона, що вже час летіти в теплі краї. Бо скоро настане зима, і тоді замерзнути можна.
Андрійко замовк, а потім раптом стрепенувся:
– Тату, а наші ластівки полетіли?
Він зірвався з дивана і подбіжав до балкона, на якому знаходиться ластівчине гніздо. Батько поспішив за сином.
– Полетіли, – радісно шепоче Андрійко. – Чого ж це знову вітер прилітав до нас?
– То він, Андрійку, мабуть, для певності перевіряв, чи не забув про когось часом, – посміхнувся батько до сина.
А за вікном кленові листки про щось шепочуть, шелестять. Мабуть, про Андрійка і про доброго вітра.
Анатолій Кислій