Є чимало людей, які прагнуть бути у всьому кращими. Їм важливо досягти визнання оточуючих. Часом вони навіть не замислюються про те, що їхня поведінка може образити інших. Через це часто у них буває мало друзів. Люди неохоче йдуть із ними на контакт. Повчальна казка «Хочу бути першим» пояснить дитині, що завжди вигравати – не найголовніше у житті, існують інші цінності.
Хочу бути першим
Якось мені довелося бувати в одній школі. Там я познайомилася з Сергієм – високим гарним хлопчиком із сумними очима. Я вирішила, що він погано вчиться, і попросила щоденник. Але там були одні п’ятірки. І тоді я звернула увагу на те, що Сергійко чомусь тримається осторонь від однолітків. Була перерва. Хтось із хлопців водив ногами пінг-понгову кульку, хтось малював на дошці за спиною у вчительки. Дівчата обмінювалися наліпками і жваво балакали. І тільки Сергійко тупцював біля своєї парти.
– Чому ти з ними не граєш? – запитала я.
– Мені тато не дозволяє. Варто мені підійти до когось, то у нас починається бійка.
– Але чому?
– Я завжди хочу лише перемоги. Якщо мене штовхнуть, я штовхну сильніше. Якщо обзовуть, теж штовхну. Ну, а якщо мене стукнуть, то навіть директор школи мене не зупинить. Ви не думайте, що я битися люблю, просто не можуть програвати. Я й у футбол не люблю програвати. І на уроках хочу бути першим. Ви ж бачили мій щоденник.
Після цієї розмови я не бачила Сергія близько року. Не доводилося бувати у цій школі. А коли прийшла, то не одразу впізнала його. Він не виріс, але очі його горіли якимсь особливим вогнем. Можливо, тому, що він був зайнятий: вони з хлопцями малювали стінгазету.
Поки я здивовано розглядала Сергія, до мене підійшла невисока дівчинка.
– Мене звуть Катя, – представилася вона. – Я бачу, ви на Сергія дивіться. А він у нас помінявся. Бажаєте, розповім, що сталося? Наприкінці минулого року у травні ми поїхали на турзліт. Там ми змагалися, хто швидше пройде трасою з перешкодами. Було трохи страшно, але всі впоралися. І вже зібралися обідати, як помітили, що немає Сергія та Наталки. Оголосили загальну тривогу, пішли шукати їх. Знайшли вже в сутінках. Виявляється, Наталка пошкодила ногу, а Сергій вирішив тягнути її до табору на собі. Вони заблукали. Добре, що вони мали сірники. Увечері ми побачили їхнє багаття.
Ми тоді запитали у Сергія:
– Як же ти зійшов із траси? Адже ти завжди хочеш бути першим.
– Вона плакала, – відповів він.
І всім стало ясно.
Потім він їздив до Наташі у лікарню, а потім додому. Загалом вони потоваришували. А у вересні сіли за одну парту. А тепер ось газету роблять.
Тут Сергійко підвів очі, помітив мене і трохи почервонів. Він підійшов до мене, привітався і сказав:
– Я зрозумів, що в житті найважливіше.
А ви, діти, зрозуміли?
