Ця розповідь про білку для дітей дошкільного та шкільного віку. Цей симпатичний невеликий звірок дуже зворушує.
Білку (а її ще називають вивіркою) важко не помітити в лісі чи у парку. Вона весело стрибає з гілки на гілку і кожен, хто любить тварин, неодмінно стане та помилуються нею.
Цього симпатичного плазуна знають в усьому світі, крім Австралії. До родини білкоподібних належить близько 250 видів. В Україні поширена білка звичайна.
Вона досягає 20–32 сантиметрів. Саме таку довжину має і хвіст. Забарвлення білки дуже мінливе й залежить від пори року і району поширення. Воно буває:
- рудим;
- попелястим;
- сірим;
- бурим;
- білим;
- чорним.
Серед численних звірів наших лісів білка найкраще пристосована до життя на деревах. Пружні ноги з гострими кігтями дають змогу швидко здиратись по дереву, а довгий пухнастий хвіст, наче кермо, допомагає звіряткові точно розрахувати стрибок.
Білка може стрибнути з висоти 30 метрів і не поранитися. Їй допомагає хвіст, який, ніби парашут, знижує швидкість. Потрібен хвіст білці, щоб зберігати рівновагу, коли вона стрибає з гілки на гілку, а взимку, у люті морози, білочка загортається у хвіст, як у ковдру.
У зимову сплячку білки не впадають, сильні морози і хуртовини пересиджують у своєму затишному гнізді, в якому дуже добре тримається тепло. Температура повітря в гнізді навіть у люті морози тримається плюс 18°–20°С.
Вночі білочка спить, а вдень шукає їжу. Оскільки взимку їжу не завжди легко знайти, хазяйновиті тваринки з осені починають запасатися харчами – дрібними горіхами, насінням та різними грибами. Таких запасів іноді буває до 15 кілограмів. Часом білка поїдає дрібних птахів та краде у них яйця. Трапляються в її раціоні комахи та їхні лічинки.
Навесні, у квітні, а вдруге – у липні–серпні, у гнізді білочки з’являється 3–6 малесеньких голеньких білченят, кожне масою 7–8 грамів. Цілий місяць білченята будуть сліпі і тільки на тридцятий день у них відкриються очі.
Пройде ще місяць, і вони вже самостійно почнуть їсти м’якеньку їжу — гриби, ягоди. І тільки потім візьмуться за горіхи, жолуді, шишки. Покидають гніздо білченята у двомісячному віці.
Живуть білки 2–4 роки, а в неволі можуть прожити до 15 років.
Цікаво знати: Своє гніздо білки, зазвичай, влаштовують у дуплах дерев, вистеляючи його сухими стеблами трав, мохом, пір’ям. Коли поблизу нема дупла, то білки майстерно будують із сухих гілочок кубло кулястої форми – гайно – із круглим отвором-входом і підвішують його у верхівках невисоких дерев. В однієї білки може бути до п’яти гнізд — для сну, для потомства, для відпочинку тощо.
Білки-синоптаки:
- Перед снігопадом, а тим більше заметіллю, білка з гнізда не виходить. А коли виходить і починає багато рухатися, то це означає, що буде гарна погода і морози відступлять.
- Білка мостить гніздо високо – на теплу зиму, низько – на холодну.
- Запаслися білки великим припасом горіхів – на холодну зиму.
Розповідь про білочку «Біля старої сосни»
Духмяною смолою пахне бір.
Біля освітленої сонцем старої сосни граються веселі пустунки-білочки. Радіють вони теплому сонечку, світлій весні. Поміняли перед приходом весни свої пухнасті сірі шубки. Рудими стали їхні спинки, пишні хвости.
Всю довгу зиму жили білки у високому лісі. От вітру й стужі ховалися у теплих гніздах, забиралися в глибокі дупла дерев. З ялинки на ялинку, з сосни на сосну шастали по лісу, гризли смолисті важкі шишки.
Багато турбот буде літом у білок. Треба вигодувати маленьких білченят, зібрать і сховати в дуплах запаси горіхів, насушити грибів.
У голодні роки, коли в лісі мало горіхів та шишок, білки вдаються до далеких і небезпечних мандрівок. Сміливо перепливають вони широкі ріки, перебігають відкриті поля, забігають у багатолюдні селища й міста.
Нікому в лісі не роблять шкоди миролюбні веселі білки.
Іван Соколов-Микитов
Розповідь про те, як білка по шовковицю ходила
Перед хатою баби Наталі росте велика-велика шовковиця. Вона така висока й струнка, що здалеку можна подумати, ніби то росте на подвір’ї тополя. Але коли на шовковиці достигають ягоди, кожному стає зрозуміло: дерево плодове.
Ягоди на шовковиці великі, одна в одну, на колір ніжно-рожеві, а такі солодкі, що й не сказати! Досить того, що солодкі, та ще й запашні…
Про те, що шовковиця достигла, здогадатися неважко: до неї тоді злітаються і бджілки, і пташки, а попід нею від самого ранку пасуться кури.
Онук баби Наталі Славко видряпався на самісінький вершечок, – шовковиця там, каже, найдобірніша та найстигліша. Добре, що дерево не колюче, – скільки хоч можеш лазити по його гілках.
Одного разу сиділи Славко з бабусею за столом, збиралися обідати. А стіл той було поставлено в затінку, неподалік од шовковиці. Коли це зненацька загавкав собака. Глянули туди-сюди – ніде ані душі.
– На кого ж він гавка? – здивувався хлопчик.
– А он на кого, – стиха мовила бабуся й показала Славкові на їхній довгий дерев’яний паркан.
Три руденькі істоти, прудко перебираючи лапками, бігли по паркану. Попереду – більша, позаду – ще двоє, меншеньких.
– Ой, та то ж білка з білченятами! – зрадів Славко. – Цікаво, куди вони зібралися?
Щоб не налякати звіряток, бабуся з онуком сиділи мовчки, тільки поглядом стежили за ними. А білочки дострибали до шовковиці та й шасть у її густу крону!
– Он воно що! – зареготав Славко. – Солоденького їм закортіло!
– Ну то й ми почнемо обідати, – усміхнулась бабуся.
Поки вони обідали, білки з білченятами не було видно, хіба що зрідка на стіл падали ягоди та вгорі шаруділо листя.
Але невдовзі почулося з шовковиці якесь шипіння, «окання, сердиті сойчині крики: «Кре! Кре!»
Славко відійшов подалі, аби роздивитися, що ж діється на дереві.
– Бабусю, гляньте, сойка з білкою сваряться, – погромив хлопчик.
– Дарма, помиряться, – махнула рукою баба Наталя. – Шовковиця рясна, ягід усім вистачить…
Славко так і не збагнув, хто переміг у тій суперечці. За якусь хвилю він побачив, що білка з білченятами побігла у садок, до свого кубла.
Від того дня й аж поки не обсипалися з шовковиці останні ягоди, вона приходила поласувати ними. Та не сама, а й діточок приводила з собою.
Марина Слов’янова
