Ця розповідь про бобрів для дітей. Прочитавши її ви дізнаєтеся багато цікавого про цю тварину.
Бобри – найбільші серед сучасних гризунів звірі. Назва «бобер» походить від кольору звірка і означає – коричневий, бурий. Проте слід зазначити, що колір хутра звірів навіть однієї місцевості різний – від рудо-каштанового до чорно-бурого. У світі поширені річковий (Європа та Азія) і канадський (Північна Америка) бобри.
Бобри – напівводяні тварини. Водяться переважно поблизу лісових річок, озер, на болотах. Уникають швидких і широких річок, а також водойм, промерзають взимку до дна. Живуть поодинці або сім’ями. Повна сім’я складається з 5-8 особин: сімейної пари і молодих бобрів – приплоду минулого і поточного років.
Довжина їх тіла – 1 метр, маса – до 30 кілограмів. Тільки вони вміють будувати на річках справжні греблі, канали, як лісоруби, звалювати товсті дерева, будувати хатки.
Бобри – гарні архітектори. Житло своє ставлять біля самої води. І буває воно двох видів:
- якщо берег високий, бобри риють собі довгі нори;
- коли ж берег низький, тваринки будують спеціальні хатки.
За формою хатка нагадує копицю сіна висотою до 1–3 метрів, а діаметром – до 10. Майструється вона з гілок дерев, кореневища водяних рослин, скріплених між собою мулом. Така хатка може складатися з кількох поверхів. Вихід як із нори, так із хатки неодмінно ховається під водою.
Від води хід іде вгору і закінчується просторим приміщенням, де бобри здебільшого й перебувають. Там тепло, сухо, а головне – безпечно. Адже вхід надійно захищений водою. Якщо річка мілішає, бобри роблять греблі, щоб знову підняти рівень води, яка б закривала вхід до їхнього житла.
Бобри активні переважно вночі. Вдень вони сидять у своїх затишних схованках – хатках або норах. Сплять, зазвичай, на спині, склавши лапи на животі, часто ще й хропуть уві сні.
У зимову сплячку бобри не впадають. Живляться корою та молодими гілками верби, осики, тополі, інших дерев і чагарників.
Бобри роблять собі на зиму продовольчі запаси. Підгризають дерево, перегризають на декілька частин, потім старанно його розгризають, відокремлюючи гілки, а далі все це сплавляють до свого житла. Взимку вони не виходять назовні протягом кількох місяців, споживаючи заготовлені припаси.
Бобри мають чудові різці, які стирчать поверх губ, ростуть протягом усього життя і ніколи не тупляться. Ними можна працювати під водою не розкриваючи рота. Ніс і вуха, щоб у них не потрапляла вода, міцно закриваються особливими м’язами.
Навесні самиця приводить 2–3 добре розвинених, зрячих, опушених густим хутром малят. Новонароджені бобренята через день-два уже плавають, а через три тижні починають вживати рослинний корм, хоча мати годує їх ще деякий час молоком. Цілком самостійними малюки стають через два роки.
Цінується цей гризун за хутро і так звану боброву струмину, яка використовується у виробництві парфумів.
Вік бобра до 35 років.
Цікаві факти про бобрів
- Ще за часів Київської Русі бобри охоронялися законом. «Руська правда» Ярослава Мудрого забороняла полювання на бобрів. Гонитва за бобровим хутром призвела до того, що на кінець XIX ст. бобер став рідкісним звіром. Нині поселення бобрів у заплаві Дніпра є пам’ятками природи.
- Хвіст у бобра має лопатоподібну форму і вкритий замість шерсті роговими пластинами. Він служить і стерном під час плавання, і «стільцем» – підгризаючи дерево, бобер упирається в стовбур передніми лапами, а сидить на задніх і на хвості. Це ще й сигнальний пристрій під час небезпеки – бобер б’є хвостом по воді, попереджаючи цим звуком інших.
- Під водою бобри можуть перебувати приблизно 15 хвилин.
- Товсті дерева бобри можуть гризти декілька ночей підряд, часом по двоє – один гризе, другий відпочіває.
- У Канаді бобри встановили світовий рекорд: перегризли тополю висотою 27 м, діаметром 1,5 м.
- Найбільша в Україні гребля, яку спорудили бобри, знайдена в заплаві річки Тетерів, в урочищі Хмилі. Вона мала довжину 299,2 км.
Боброва гребля
…Прибігши до школи, Миколка одразу ж розповів про те, що Вільшанка розлилася, своїм найкращим друзям Сергію та Грицькові. Приятелі не знайшли цьому пояснення і звернулися до вчительки. Вислухавши Миколчину розповідь, Надія Петрівна похитала головою.
– Я теж не знаю, в чому справа. Адже Вільшанка невеличка річечка і о цій порі мала б не розлитися, а, навпаки, пересохнути, бо дощі вже давно не йдуть… Мабуть, її хтось загатив…
– Та там же ніхто не ходить, – заперечив Миколка.
– От ви підіть, роздивіться уважніше, може, з’ясуєте, в чому річ, і мені розкажете.
Одразу ж після уроків троє приятелів рушили до лісу.
Річка справді розлилася і затопила низькі береги, хоч і не так сильно, як здалося вранці Миколі. Під ногами зачвіркало, і хлопці перескакували від дерева до дерева, вибираючи, де сухіше.
Миколка спритно стрибав попереду і вже майже дістався до річки. Та раптом зупинився і скрикнув:
– Он воно що… Як я одразу не здогадався? Хлопці, сюди, мерщій!
Коли Сергій з Грицьком підійшли до нього, Миколка сидів на зваленій осиці і уважно розглядав якісь трісочки. Подивиться – і сховає в кишеню.
– Ну, що таке? – Запитали хлопці, здивовано позираючи на трісочки у Миколчиних руках.
– Хіба не бачите? Що це, по-вашому? – в свою чергу спитав той і показав рукою довкола. Поблизу лежало ще кілька звалених осик, верхів’я деяких сягали аж до річки.
– Як що? Хтось осики позрубував.
– Позрубував, – перекривив Миколка. – А якою сокирою?
– Справді, осики були зрубані якось дивно. І пеньок, і обрубаний кінець стовбура були загострені, і здавалося, нібито хтось рубав їх маленькою сокиркою або, скоріше, навіть долотом.
– Та це ж бобри! – радісно вигукнув Гриць, що й собі здогадався.
– Ото ж бо, – сказав Миколка і переможно глянув на товаришів. – Мені батько вже давно обіцяв показати бобрів, але все боявся їх турбувати.
– А річку вони теж загатили, правда? – втрутився нарешті й Сергій. – Я читав, що бобри живуть у воді, добре плавають, а коли річка пересихає, роблять греблі, щоб підняти воду. От би побачити!
Хлопці спробували відшукати греблю. Але їм не пощастило: Сергій заліз по коліна в багно, та пробратися ближче до річки все-таки не вдалося.
…Вже було по обіді, коли друзі, забрьохані в болоті, але веселі та вдоволені, прибігли до Миколчиної хати.
– Де це ви так вимастилися, шибеники? – сплеснула руками Миколчина мати.
В цей час до хати увійшов і лісник – Миколчин батько. Глянувши на хлопців, він усміхнувся. – Мабуть, коло бобрів були? Ну, то що ж ви бачили?
Хлопці, перебиваючи один одного, почали оповідати.
– Так… кажете, не знайшли греблі? Що ж, доведеться вам показати. Обідайте швидше.
Після обіду Миколчин батько провів їх другим берегом річки і показав боброву греблю. Бобри настягували гілляк, склали їх впоперек річки й обмазали мулом. Вийшла чудова загата. Вода піднялася на добрий метр. А трохи далі хлопці побачили боброву хатку – велику купу дрючків, складених стіжком. Лісник пояснив, що всередині є гніздо з виходом під водою.
…На другий день друзі розповіли вчительці, що вони бачили і чому піднялася вода у Вільшанці.
– Надіє Петрівно, а чому вони стільки осики нагризли. Невже все для греблі? – запитав Сергій.
– Ні, це вони вже почали готувати запаси їжі на зиму. Звалять дерево, гілки порозгризають на короткі цурпалки і по воді сплавляють у певне місце, а зимою обгризають з них кору.
За Володимиром Таращуком