Ця розповідь про ведмедя для дітей. Ця крупна хижа тварина з’явилися на нашій планеті більше 5 мільйонів років назад.
Ведмідь бурий поширений в лісах Європи й Азії, Північної Америки та Північної Африки. В Україні зустрічається в Прикарпатті, Карпатах та на Закарпатті. Маса бурого ведмедя – найбільшого хижого звіра України – рідко перевищує 300 кілограмів, а зріст – 2 метри.
Цікаво знати. У Північній Америці водяться сірі ведмеді, або гризлі, та чорні, або барібали. В Індії та на Далекому Сході Росії – гімалайські. В Азії живуть ще два види: губач та малайський (важить до 50 кг). В Арктиці водяться білі ведмеді.
Живиться ведмідь переважно рослинами, ягодами, горіхами, жолудями, комахами та їх личинками, молюсками, ловить рибу. Якщо кормів бракує, особливо навесні, нападає на диких тварин (лося, кабана) і навіть на свійську худобу. Поживу чує за кілька кілометрів.
Ведмідь справжній ласун. У малиннику ведмідь може сидіти хоч цілий день та ласувати смачними соковитими ягодами. Коли знайде дупло диких бджіл з медом – зупинити його вже не можна. І назву свою від цього отримав. Вед – (знає) де мед.
Виявляється, що великий і незграбний з вигляду ведмідь дуже спритний, може нечутно підкрадатися до жертви, лазити по деревах, швидко бігати, добре плавати.
Купається ведмідь з плескотом та шумом. Забавляючись, б’є ланами по воді. Плавати може на боці, на спині і стоячи у воді «солдатиком».
Зиму ведмеді проводять у неглибокій сплячці в барлозі, під корінням вивернутого дерева або поваленим стовбуром. Перед тим як залягти в зимову сплячку, вони багато їдять, накопичуючи якомога більше жиру.
Самці залягають у барліг окремо від самиць. Сон у ведмедів своєрідний: температура тіла, частота дихання та пульсу майже не змінюються. Вони не засинають, а тільки дрімають, прислухаючись, що діється навкруги. У разі небезпеки залишають барліг.
Іноді ведмідь у сплячку не залягає і взимку веде активний спосіб життя. Такого ведмедя звуть шатуном. Голодний шатун дуже небезпечний: він може нападати на свійських тварин і навіть на людей.
У барлозі під пухнастим сніговим покривалом тепло і затишно. Отут самиця й приводить одного чи двох малюків. Цікаво, що маса новонародженого ведмежати не більше 500 грамів. Воно може розміститися на долоні дорослої людини. Маля народжується зовсім голе, сліпе і безпомічне. Лише через місяць у нього відкриваються очі. За зиму ведмежа підросте, а коли прийде весна, вже разом з матір’ю вирушить на пошуки їжі.
Ведмедиця – турботлива й вимоглива мати. Вона сама виховує малят. Коли ведмежата не слухають її, вона карає їх відчутними ляпасами. Іноді доглядати малечу ведмедиці допомагає пестун – ведмідь минулого року народження.
Розмножуються ведмеді дуже повільно. Перший приплід ведмедиця дає тільки на четвертому році життя, а малят народжує не щороку, а через рік і навіть більше.
За своєю вдачею ведмеді добродушні звірі, люблять перекидатися, борюкатися, легко піддаються дресируванню. Для виступів у циркових виставах їх можна навчити їздити на мотоциклі, грати у футбол, кататися на ковзанах.
Живуть бурі ведмеді 35–50 років.
Розповідь для дітей «Ведмідь-скрипаль»
Наприкінці літа мені довелося гостювати в глухому карпатському Чорногір’ї, у лісовій сторожці Панаса Єгоровича Гречука. Тут, у незайманих зелених хащах, які суворо охороняються законом, інколи можна зустріти і похмурого господаря гірської тайги – ведмедя та обережну, нечутну, як тінь, плямисто-руду лісову кішку – рись.
Мовби проводжаючи тепле літо, ми з Панасом нерідко блукали з ранку до вечора гірськими стежками й не раз віч-на-віч зустрічалися з пернатими та чотириногими мешканцями тутешніх місць. Корінний житель Верховини – Гречук прекрасно знав ліс, гори, звірів та птахів рідного краю, тож частенько заводив мене в такі закутки заповідних урочищ, куди дуже рідко проникала стороння людина.
Якось на світанку ми піднялися на один із відрогів Говерли і почули приглушений скрип. Так, як правило, скриплять дерева, що зрослися. Коли дме вітер, їхні стовбури чи гілки труться одне об одного і породжують протяжні тужливі звуки. Але тепер і в горах, і в лісі не відчувалося жодного подиху вітру.
– Дивно! – сказав Єгорович. – На галуззі жоден листочок не ворухнеться… То чому ж скриплять дерева?..
Обережно видершись на виступ скелі, ми подивилися вниз і від несподіванки завмерли. Перед нашими очима відкрилося дивне видовище.
На похилому узгір’ї, поміж буків і ялин бовваніла суха, давно оббита дятлами сосна, а трохи вище росла висока струнка берізка. Не витримавши ваги своєї розкішної зеленої крони, вона зігнулася і, мовби натягнутий лук, повисла на товстому сучку сосни.
Біля берези, ставши навдибки, топтався величезний темно-бурий ведмідь. Впираючись у стовбур передніми лапами, він розгойдував її туди-сюди. Гнучке білокоре деревце, наче смичок, терлося об дзвінку сухостійну сосну і породжувало жалібні звуки.
– Оце скрипаль! – прошепотів я. – Отже, і ведмідь музику любить…
Безсумнівно, що кошлатого топтуна приваблювало тут не щось інше, а саме «музика» дерев. Задерши лобату голову й забувши про все на світі, ведмідь насолоджувався монотонною мелодією журливого скрипіння.
Сеанс цієї незвичної гри тривав недовго. Тільки-но в сідловині гір з’явилися перші промені сонця, клишоногий «музикант» насторожено прислухався, обнюхав повітря і злодійкувато зник у заростях малини. Точнісінько таке ми спостерігали другого й третього дня. Цікаво, що ведмідь приходив займатися «музикою» у точно визначений час, незадовго перед тим, як мало зійти сонце.
На четвертий ранок ведмедя тут ми не застали, а кимось повалена береза лежала на землі. Мабуть, лісову «скрипку» було зламано самим «скрипалем». А чому вона йому не сподобалася, сказати важко.
Павло Стефаров