Ця розповідь про вовка для дітей. Про цього хижого звіра знає кожний з самого дитинства. У багатьох казках про нього говорять не інакше як про сірого розбійника.
Поширені вовки у Європі та в Північній Америці. В Україні водяться на Поліссі, в Карпатах, рідше зустрічаються в лісостеповій зоні та степових областях.
Вовк – один із найбільших хижаків нашої фауни. Це розумний, спритний, обережний, сильний звір. Довжина його тіла понад 120, висота – 85 сантиметрів, маса – 40–50 кілограмів. Самці завжди більші за самиць. Колір шерсті вовка залежить від клімату тієї місцевості, де він живе.
Цікаво знати. Довжина хвоста у вовка 45 см. Він ніколи не закидає його на спину, на відміну від собак. Коли лежить, – кладе під голову, зігріває в хутрі кінчик носа. Розлючений вовк, вишкіривши зуби, розмахує хвостом, а наляканий – підгинає його під живіт.
Живляться ці звірі різноманітною, переважно м’ясною їжею. Полюють на птахів, диких та свійських тварин: козуль, оленів, зайців, усіляких гризунів, овець, свиней, корів, гусей.
На полювання хижак виходить переважно в сутінки та нічні години, і лише зрідка його можна зустріти вдень. За одне нічне полювання вовк може пройти понад 100 кілометрів.
У лісових нетрях рухається нечутно, як тінь. Має гарний зір, добре бачить у темряві. Неозброєних людей не боїться, часом навіть не звертає уваги на них.
Вовк добуває їжу, активно шукаючи і невтомно переслідуючи жертву. В погоні за здобиччю може розвивати швидкість до 80 кілометрів на годину.
Взимку ці звірі полюють невеликою зграєю: одні чекають у засідці, інші виконують функцію нагоничів. Дисципліна у вовків сувора, кожен знає своє місце.
Природоохоронці часом називають вовка санітаром лісу, адже найчастіше йому щастить наздогнати ослаблену чи хвору тварину. Але вовки завдають серйозної шкоди тваринництву взагалі й вівчарству зокрема.
Вовки – тварини бродячі. Влітку вони ходять поодинці чи парами, взимку гуртуються в зграї, в які, крім дорослих вовків, входять і молоді. У два-три роки молоді сильні вовки вибирають собі пару і створюють сім’ї. У пари вовки об’єднуються надовго, аж до загибелі одного з партнерів.
Лігва влаштовують у глухих, малодоступних місцях, недалеко від води. Коли годують малят, поводяться обережно, полюють далеко від свого лігва, щоб не привернути до нього ненароком уваги.
Вовки мають сильний батьківський інстинкт, вихованню вовченят приділяють багато уваги. Вовчиця ніколи не залишає дітей самих. Батько, єдиний годувальник великої сім’ї (вовченят буває 6–8, іноді навіть 10 чи 13), приносить у шлунку напівперетравлене м’ясо.
Вовчиця, відчувши небезпеку, двічі, а то й тричі переносить вовченят на нове місце. Проте, хоч як це не дивно, коли на лігво нападають собаки, вовки чомусь не захищають своїх дитинчат, а тікають.
Живуть вовки 10–15 років. Полювати на них дозволяється протягом цілого року.
Чому так кажуть:
«Голодний як вовк»
Голодувати вовк може по кілька тижнів. Після вдалого полювання може відразу з’їсти більш як 10 кг м’яса. Але це тільки тоді, коли дуже зголодніє. Зазвичай, вовк з’їдає за один раз близько 2 кг м’яса.
«Дивиться вовком»
Про людину з непривітним поглядом кажуть, що вона «дивиться вовком». Похмурий погляд вовка ще посилюється і його сутулістю, яка виникає від того, що під час бігу він опускає голову.
«Вовка ноги годують»
Шукаючи їжу, вовки можуть бродити цілу ніч, пробігаючи десятки кілометрів. Але нерідко так буває, що і одна, і друга, і третя ніч проходить даремно. Вдалі полювання бувають рідко. Тоді голодний вовк втрачає обережність, стає особливо небезпечним і навіть може знищити більше тварин, ніж здатен з’їсти.
Розповідь про вовка «Сіроманець»
Вечоріло. Сіре повітря між вечором і ніччю текло собі яром до лісу, і в тому повітрі над Сашком летіла чи то сорока, чи інший хтось. Сашко поплентався до лісу по портфель. Поминув сосняк, пішов дубиною; в дубині вечеряли дятли, наїдаючись, видно, на зиму. Ще по дорозі провів рукою по ліщині, намацав горішок, кинув на зуби: горішок сухо стрельнув під зубами; гойднувся листок на березі, наче подумав: падати йому сьогодні чи почекати краще до завтра.
Раптом Сашко відчув – хтось дивиться йому в спину: за дубом хтось стояв! «Піти глянути чи не йти? А може, воно звір який, та ще вкусить? – завагався Сашко. Але вирішив: – Чого це я та стану його боятися? Піду, гляну».
За дубом стояло теля. Відбилося, мабугь, заблудило, не знає куди іти.
– Що, дурнесеньке, страшно? І їсти хочеш? Ото не треба блудити, – Сашко підійшов до теляти, хотів було почесати йому за вухом, але рука завмерла: перед Сашком стояв вовк.
Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув на куртці ґудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця. Вовк потягнувся до нього мордою і ще раз лизнув Сашкове коліно.
– Так от ти який лизунчик, а ще Сіроманець, – сказав Сашко і погладив шию тварини, почухав під горлом. Сіроманцеві це, видно, дуже сподобалось, ніхто його так приємно не лоскотав, і він по-вовчому сказав Сашкові:
– Ще!
– А за тобою ж погналися по степах на вертольоті! – даром бензин палять! – засміявся Сашко. – А ти ось тут біля мене! Ти і не подумав тікати, бо ти у мене розумний, вовчечку. Пиріжка з печінкою хочеш?
Ліс поночів на очах, і де того портфеля шукати, коли темно? Сашко повзав від дуба до дуба, перегрібав листя – нема. Вовк і собі зачав нюхати під дубами, попирхав в листі неподалеку від Сашка і тихо вискнув – портфель!
Пиріжки з печінкою вовк, видно, любив з дитинства, бо ковтнув пиріжки, навіть не пожувавши.
– Я тобі завтра ще принесу, – сказав йому Сашко, – завтра у мене неділя, увесь день – наш! Але ж ти мені дивись: з лісу не виглядуй. Чепіжний думає, що ти втік з нашого лісу, і вірно: нехай так думає…
Сіроманець провів Сашка до узлісся, потерся мордою об Сашкове плече і так стояв, аж доки запах його нового товариша не ослаб в глибині темного листопадового вітру.
За Миколою Вінграновським
Розповідь про вовка «У байраку»
Через темний ліс, через глухі байраки пробирається із здобиччю старий вовк.
Далеко від проїжджих доріг і людних селищ сховане вовче лігво.
Минула холодна зима. Весняними теплими днями народилися у вовчиці сліпі маленькі вовченята.
Ростуть, граються жваві вовченята.
Багато обгризених кісток валяється довколо їхнього далекого потаємного лігва. Звивисті стежки протоптані до водопою.
Пізнього ранку повертається старий вовк із здобиччю. Рипить під вовчими лапами злежаний сніг. Злітають на дерева полохливі рябчики; тривожно попискуючи, проводжають лісового розбишаку маленькі синички.
Сміливо біжить вовк знайомим лісом.
Добре знає він дорогу до свого потаємного лігва, де ждуть не діждуться старого сіроманця голодні вовченята.
Іван Соколов-Микитов
