Ця розповідь про косулю для дітей, прочитавши її, ви дізнаєтеся багато цікавого представника сімейства оленевих.
Люди ще називають цю тварину дикою козою. Насправді це не так, адже козуля до кіз не належить. Це найменший представник чималої родини оленевих.
Козулю можна побачити як у Європі, так і в Азії (крім північних районів). В Україні – у Карпатах, на Поліссі, в Лісостепу та у Кримських горах – водиться козуля звичайна.
Як і всі олені, козуля струнка та граційна. Ріст самця сягає 75–90 сантиметрів, довжина тіла – 100–135 см, маса – 20–37 кг. Самиці трохи менші і безрогі.
Довжина рогів козулі 22 см. Вони ростуть тільки у самців і щороку змінюються. На першому році у нього виростають прямі тонкі роги, на другому – вони розділяються надвоє, і лише на третьому – мають вже 3–4 гілки. На цьому їх ріст припиняється.
Водяться козулі в світлих мішаних лісах з підліском та відкритими галявинами. Влітку хутро козулі руде, взимку – сіре. Молоді самиці світло-бурі із світлими плямами, тому вони майже не помітні між деревами.
Для відпочинку козулі влаштовують прості лігва – це розгорнуте ногами листя, а взимку – сніг. Тримаються ці звірі невеликими родинними табунами, де верховодить стара самиця, а дорослі самці більшу частину року живуть поодинці.
Козуля – полохлива й обережна тварина, її неможливо застати зненацька. Тікаючи, вона робить великі стрибки, легко долає глибокі ями, високі огорожі та кущі. Козуля добре плаває, чудово лазить по горах, має гарний нюх і зір.
Передні ноги у козулі коротші, ніж задні, тому ця тварина пересувається стрибками. Стрибки бувають до 6 м завдовжки.
Живляться ці тварини тоненькими гілочками дерев і кущів, різними травами, ягодами, грибами. Навесні полюбляють щипати молоду зелень злаків, ведмежу цибулю (черемшу), медунку, примули, сон-траву.
Влітку пасуться лише надвечір та на світанку, а взимку активні протягом доби. У теплу пору року надають перевагу різнотрав’ю. Взимку шукають під снігом листя суниць, ожини, плюща, хвощів та інших рослин.
Щороку навесні козуля приводить 2, рідше 1 чи 3 малят, які мають яскраве плямисте забарвлення. Протягом тижня козуленята лишаються на місці народження, затаївшись у траві. Відсутність пахучих залоз на ногах та забарвлення рятує малят від хижаків.
У перші дні, коли козуленята ще малі та безпорадні, козуля рятує їх тим, що намагається відвернути увагу ворога. Якщо викрадають малятко, вона біжить слідом за викрадачем, хай-то навіть людина, тупцює поблизу нього та без зупинки жалібно мекає. А ось самець під час небезпеки першим намагається втекти, покинувши напризволяще самицю та дітей.
Живлячись материним молоком, козуленята швидко ростуть і вже через місяць починають їсти траву та дуже прудко бігати.
Живуть козулі 10—12, самці іноді доживають до 16 років. Їх основні вороги – вовки, рисі і навіть лисиці.
Розповідь про козулю для дітей «Топ-тук»
Кілька днів мені довелося жити на лісовому кордоні. Якось уранці ми з лісничим Артамоном Захаровичем сиділи за столом і чаювали. Сонце ще тільки викочувалось із-за ялинових верховіть, а на галявинах клубочився сизо-білий туман. Вікна і двері у сторожці були розчинені навстіж. З лісу доносилися пахощі грибів, смоли, хвої. Віяло медовим ароматом іван-чаю і суниць.
Раптом на ґанку, а потім у сінях почулися чіткі звуки: топ-тук, топ-тук… Хвилина. Я підняв очі і завмер. На порозі, високо піднявши ніби виточену голову, стояв золотисто-рудий лісовий козлик-козуля. Його гострі ріжки нагадували два сухих розлогих сучки. Великі круглі очі відсвічували голубизною, блискучий носик здавався пофарбованим чорним лаком, який ще не встиг висохнути.
– Топтушко! Топтушенько! – ласкавим голосом промовив Захарович. – Де ж це ти пропадав цілий тиждень?
І, взявши зі столу окраєць хліба, лісник простягнув руку до порога. Спокійно водячи вухами, козлик сміливо ступив уперед і, дзвінко цокаючи чорними копитцями по підлозі, підійшов до столу. Понюхавши хліб, одвернувся. Огледівся по боках. Хитнув головою. І неквапливо, наче на каблуках, покрокував до кухні.
– Ситий, шибеник, – задоволено усміхнувся Артамон Захарович. – Хліба не хоче, пішов шукати чогось смачнішого.
У кухні загриміло відро, щось упало.
– Дивуюсь, – знизав я плечима. – Як тільки вам вдалося приручити цю лялькову тварину?
І Артамон Захарович розповів мені таку історію.
Весною, років три тому, обходячи лісові квартали, він почув у кущах тихий, ледь вловимий стогін, схожий на мекання ягняти. Пробравшись туди, він побачив маленьку козулю у світлих плямах, що лежала у траві біля пенька. Тваринка, побачивши незнайомця, важко піднялась на слабкі довгі ноги, потягнулась до лісничого, але тут же, знесилена, впала. З голоду, певно.
Захарович узяв козулю на руки і приніс до своєї сторожки. Напившись коров’ячого молока, козлик спокійно задрімав у куточку за піччю. Коров’яче молоко виявилося для лісового дикунця смачним. З часом він зміцнів. Вільно гуляв козлик по дворищу, ходив, як свій, у сторожці. І дружина лісничого Одарка Максимівна назвала його Топ-Тук. Відтоді й залишився на лісовому кордоні козлик.
До осені він виріс, зміцнів, одягнувся в теплу світло-руду шубу. Його випустили на безкраї простори рідних лісів, та, звикнувши до людей, він здебільшого жив у них.
Минав час. Іноді, бувало, тиждень, а то й цілий місяць Топ-Тук пропадав у лісі зі своїми подружками-козулями. Здавалося, що він здичавіє. Та ні! Цього не сталося. Ось і тепер, після тривалих мандрівок по лісах, Топ-Тук знову прийшов до будинку лісничого, де його чекають не тільки людська ласка і затишок, а й хліб-сіль.
Автор Павло Стефаров
