Вороненя, що випало з гнізда, стрибало під деревом, відчайдушно верещало, раз у раз падало на крило. І від цього ще більше заплутувалося у траві.
У цей «драматичний момент» я й повертався зі ставка, тримаючи в руці зв’язку золотих карасів.
Невезуче пташеня лежало неподалёку, під старою березою, в розвилці якої темніло гніздо-шапка. Я придивився і побачив у гнізді ще одне пташеня. Воно з цікавістю виглядав зі своєї домівки, явно не розуміючи. що відбувається внизу…
Піднявши з землі на смерть перелякане вороненя, я засунув його за пазуху. Все одно загине від голоду або стане здобиччю котів.
Вдома я відніс птаха в сарай з крихітним віконцем і тріснутим склом. Колись ми тримали в цій халупці курей та кроликів.
Постелив на дощату підлогу соломи, налив у консервну банку колодязної води, накришив хліба.
З того часу щоранку я навідувався до вороненя. Змінював воду в банці, приносив черв’яків із городу, слимаків, залишки їжі зі столу. Воронятко із задоволенням приймало частування прямо з рук. Проте варто мені піти, як пташеня застрибувало на низьке підвіконня єдиного віконця і верещало, верещало… Наче кликав когось, але кого? Я губився в здогадах – доки не зрозумів причини тривоги вороненя. Ситому малюкові бракувало спорідненої, воронячої душі…
І ось, здається, на четвертий день у наш садок з’явилася така «душа». Велика ворона сіла на гілку, розправила крила. Озиралася довкола – і до хліву. Влаштувалася біля віконця. Тюкнула масивним дзьобом по склу, мовляв: «Тут я, мій малюк!» А з іншого боку пташеня радісно забило крилами: «Тут я, мамо, тут!»
Тепер мати-ворона, а не я, була найпершим гостем пташеняти. І, мабуть, більш бажаним.
А одного ранку, зазирнувши в сарай, я не знайшов вороненя. Пройшовся по сараю, оглянув усі кути, всі щілини. Його ніде не було!
І раптом моєї щоки торкнувся легкий протяг, що тягнув з розбитого віконця. Від серця одразу відлягло. Я зрозумів: визволила-таки з полону ворона своє дороге чадо!
Через місяць, прямуючи до ставка за карасями, я вирішив відвідати стару березу з воронячим гніздом. Ні ворони, ні пташенят на ній я, зрозуміло, не побачив. Зате, коли я розташувався з вудками на березі, на сусідню вербу сіло одразу три птахи. Я впізнав їх: це була матуся-ворона і два її сини, які вже виросли.
Микола Красильников