Казка про Сонце, Сонечко та Соняшника – повчальна історія про те, як Джміль образив Сонце, але потім про це пошкодував.
Починався чудовий літній день. У трикутних листках переливалися всіма барвами райдуги крапельки роси, співали птахи, тягнулися квіти до Сонця, над ними басовито гудів Джміль:
– Ж-ж-жжарко… Ж-ж-жарко…
Йому й справді було дуже жарко літати з квітки на квітку і збирати сік-нектар.
– Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорстоке, – прогудів Джміль.
Почуло це Сонце та й каже:
– Кожний день я проміння на землю посилаю, щоб черешні дозрівали, щоб пташки співали, щоб люди бронзовіли, а він мене… жорстоким назвав…
Образилося Сонце та й сховалося за хмару. Похмуро на світі стало, квіти пелюстки згорнули, птахи замовкли, мурахи входи та виходи зі своїх домівок закривати почали.
– Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити? – зашепотіли дерева.
– Я тут, ось я, – сказав хтось тоненьким голоском, і всі побачили жучка, маленького, червонокрилого, якого і справді Сонечком звали.
– Хто ти? – здивувалися всі.
– Я – Сонечко.
– А ти можеш землю зігрівати? – спитали дерева.
– Ні, – відповів жучок.
– А можеш так зробити, щоб черешні поспіли?
– Ні, не можу…
– А щоб люди засмагли?
– І цього не вмію, – зітхнуло Сонечко, – я тільки попелиць знищую, кліщиків павутинних та інших дрібних шкідників.
– І на тому тобі, Сонечко, спасибі, – вклонилися дерева і знов прошепотіли: — Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити?
– Може, я допоможу? – спитав Соняшник. Він теж був на Сонце схожий: кругла голівка у жовтогарячих промінцях.
– А ти можеш землю зігрівати? – спитали дерева.
– Ні, – відповів Соняшник.
– А можеш так зробити, щоб черешні поспіли?
– Ні, не можу.
– А щоб люди засмагли?
– І цього не вмію, – зітхнув Соняшник, – я тільки олією людей годую.
– І на цьому тобі, Соняшнику, спасибі, – вклонилися дерева. А Джміль знов загудів:
– Ж-ж-жаль, квіти свої пелюстки згорнули, ж-ж-жаль.
– Жаль? – обурилися дерева. – А хто Сонце образив? Хто його жорстоким назвав? Все ти, все ти, Джмелю!
Вони так розхвилювалися, розгойдалися, аж вітер піднявся. Розігнав вітер хмари, визирнуло Сонце, посміхнулося привітно. Зраділи дерева, пташки защебетали, квіточки розкрилися, а Джміль над ними загудів:
– Ж-ж-жарко… але не дуже…
Ірина Прокопенко